Пісня про матір (Кобзон Иосиф)

Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу.
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу

- Куди ж це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти.
- Куди ж ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.
- Та я ж недалечко... де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.

- Та як же без вас ми?... Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.

- Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Змахнула рукою - злетіли у вись рушники.
"Лишайтесь щасливі", - і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки

Есть ошибки или текст неправильный? Вы можете его откорректировать.